“Бо коли ти серед своїх, навіть найскладніше стає можливим”, — головний сержант взводу Марта “Стріла”.

Марта з Івано-Франківщини на фронті з перших днів. Дівчина ще до повномасштабного вторгнення підписала трирічний контракт із ЗСУ. Проте дослужити його вже довелося під час великої війни і, як каже “Стріла”, дослужує другий. Про військо, гори і мрії Марти — в інтерв’ю “БРИНЗА МЕДІА”.

Життя до повномасштабного вторгнення

До вторгнення служила за контрактом у ЗСУ. Планувати щось у війську важко, бо обставини змінюються щодня. Як бачимо, не дарма. Мій трирічний контакт закінчився вже давно, дослужую, виходить, другий. До служби займалась волонтерством, навчалась на праві та журналістиці, була громадською активісткою.

Ранок 24 лютого 2022-го

Повномасштабне застало мене у день, коли я мала заступати на чергування на КПП. Прокинулась о п’ятій ранку від будильника, збиралася на службу, а довкола вже лунали перші новини про удари. Тоді стало ясно, що починається зовсім інша реальність. Тепер війна торкнулась усієї України, а не лише тих, “кого туди не посилали”.

Про рішення доєднатися до лав ЗСУ

Це було природньо. Моя система координат сформувалася ще в юності. Я завжди підтримувала націоналістичний вектор, тож для мене це був не спонтанний крок, а свідомий і зрозумілий вибір.

Найважчим у військовій службі є втрата побратимів. Це біль, який неможливо компенсувати нічим. Кожна втрата залишає в тобі порожнечу. Вона не зникає, з нею просто вчишся жити. Ніяких секретів немає.

Легше дається буденна служба — виконання завдань, взаємодія в підрозділі, бо коли ти серед своїх, навіть найскладніше стає можливим.

Чи є в армії сексизм або «особливе» ставлення до жінок?

Сексизму в прямому розумінні я не зустрічала. Особливе ставлення — так, воно є: хтось намагається допомогти, полегшити умови служби. Але трактувати це однозначно складно, як і сам сексизм. Наприклад, для когось нормально потиснути руки десяти чоловікам у колективі при зустрічі, а жінці — ні. Це ніби дрібниця, але вона дуже промовиста.

Образ жінки в українській армії

Жінка в українській армії — це символ витримки. Попри перешкоди й попри те, що військова система здебільшого не готова прийняти жінку, вона знаходить у собі сили залишатися, боротися й служити на рівних.

Марта і Карпати

Гори — моя віддушина. Коли я в горах, то відчуваю, що можу належати сама собі. Там немає постійних наказів, очікувань або чужих рішень. Є лише мій власний вибір, мої кроки і моя витривалість. Гори дають мені відчуття свободи, якої в умовах служби часто бракує.

Як цивільним спілкуватися з військовими?

• Не ставте дурних питань: «Скільки вбив?», «А не страшно?», «Ну що там? Коли вже кінець?». Це дратує
• Не знецінюйте досвід. Уникайте фраз «Та всі зараз важко живуть» чи «Ти ж сам обрав». Для військового це може звучати боляче й несправедливо.
• Не давайте оцінку діям людини, яка воює. Не вчіть воювати. Бо ви не тут і не бачите всієї картини та не несете цієї відповідальності. З дивану легко розмислювати над військовими операціями.

Що тримає менталку?

Чесно? Нічого. Менталка тут не на підтримці, а на виживанні. Ти йдеш далі не тому, що щось тримає, а тому що немає вибору.

Як мотивувати молодь залишатися в Україні?

Я вірю, що втримати молодь можна лише чесністю держави щодо них. Коли є справедливість, коли є повага до тих, хто служить і хто вже повернувся з війни, тоді з’являється мотивація будувати життя вдома, а не тікати. Натомість зараз я бачу лише штучний поділ суспільства: хтось “хороший”, а хтось “ще кращий”. Це роз’єднує, замість того, щоб об’єднувати. Ми всі навіть служимо на різних умовах.

Мені ще немає 25-ти, як і більшості моїм побратимам, але ми не заслуговуємо на виплату в мільйон, бо прийшли на захист держави до 2022-го. А ті, хто після — будь ласка. Зрозуміло, що ми не за грошима йшли, але це несправедливо.

Так само і з дозволами на виїзд для молоді. Чому така нерівність? Когось відпускають, а на когось — навпаки — накладають ще суворіші обмеження в армії (нові закони). Ніби мало того тиску, що вже є. Це не про мотивацію, а про те, щоб ще більше душити. І замість того, щоб об’єднувати, нас лише розділяють.

Що після війни?

Не уявляла. Поки що вся енергія йде на те, щоб дожити до цього моменту. А що буде після — побачимо.

Мрію про життя з коханим, про сім’ю, про наші спільні будні. Про звичайний побут, який у мирі стає найбільшою розкішшю. Цінуйте те, що у вас є.

Фото надані героїнею матеріалу та є її власністю.

Журналістка: Юлія Зелик