“Моя амуніція важила майже як я”: історія ветеранки Оксани “Мурашки”, яка відкрила пекарню

Оксана Любінець із позивним «Мурашка» родом з Івано-Франківщини. Майже одразу після початку повномасштабного вторгнення вона приєдналася до лав Збройних сил України. Прослужила три роки, а весь цей час удома на неї чекали двоє маленьких дітей.

Після звільнення з війська жінка вирішила відкрити пекарню у Тисмениці. В інтерв’ю для «БРИНЗА МЕДІА» Оксана розповіла свою історію.

До повномасштабного вторгнення я працювала в дитячій лікарні медичною сестрою операційною у відділенні травматології та нейрохірургії.

Потім 2 березня 2022 року вступила до війська. Була бойовим медиком взводу 102 окремої бригади територіальної оборони. Згодом стала старшим медиком роти.

Чому вирішила долучитися до ЗСУ?

Всі ті, хто вступав до війська на початку повномасштабного вторгнення, йшли на величезному ентузіазмі та патріотизмі. Ми думали, що ось ми всі дружно станемо і швидко виб’ємо ворога. Цей азарт настільки затягував, що не думалося ні про що. 

Ми мали стати зі зброєю в руках, зробити свою роботу та повернути дітям їхнє дитинство.  Я не до кінця усвідомлювала, що таке справжня війна, тому був страх перед невідомістю. Водночас розуміння того, що ворог може ступити на подвір’я, де живуть мої діти, додавало мені незрозумілої внутрішньої сили.

Звісно, важко було залишити дітей вдома і піти воювати. На той час донечці було 8, синові — майже 3. Страх і невідомість додавали складнощів у розлуці з ними. Постійно виникали думки: а що буде з ними, якщо я загину? А кому я буду потрібна, якщо повернуся важко поранена? А як діти мене сприйматимуть після повернення? Ці переживання інколи мало не вибивали мене з ритму.

Про мізогінію

Упередженого ставлення у війську я не відчувала. Лише одного разу від побратима пролунало запитання: “Що ти, така худа, будеш робити на фронті?”. Але в цих словах не було ні іронії, ні насмішки — радше щире хвилювання.

Замість жіночої форми — перешита чоловіча

Я мобілізувалася у джинсах, світло-блакитному пуховику та кросівках. Форму мені шукали довго, адже потрібен був маленький розмір. Зрештою приблизно через місяць знайшли те, що більш-менш підходило.

Проблемою стало й взуття, бо на його пошуки також пішов певний час. Лише через два місяці я була в перешитій чоловічій формі та берцях на розмір більших.

За весь час перебування на фронті жіночої форми я так і не отримала. Проте навчилася добре підганяти під себе чоловічу, тому особливих незручностей це не створювало.

Як стала “Мурашкою”? 

Позивний я собі не обирала, адже його мені дали побратими. Так мене нарекли через низький зріст і вагу. Моя амуніція, яку привозили волонтери, важила майже як я.

Мій бойовий медичний рюкзак був досить важким — 38 кілограмів. Усі дивувались, як я буду з ним бігати. Але нічого — бігала. Він навіть врятував мені життя. Якби не його розміри, мене б уже не було.

Наприкінці 2024 року я звільнилася в резерв. Мій чоловік — військовий, який пройшов і АТО, і нинішній фронт. У 2025 році він отримав важке поранення, але поступово відновлюється і продовжує службу. 

Історія з фронту, яка запам’яталася найбільше 

Мені важко виділити однин спогад з служби, адже кожен день там був особливим. Проте одного разу я вивозила важкого хлопця, він був у неясній свідомості. Ми виїжджали під щільним вогнем: міни падали навколо, осколки сипалися, як дощ.

Я кричала йому: “Тримайся, друже, я тебе не відпущу з цього світу”. А він, почувши мій голос, прошепотів: “Сховайте Мурашку”.

Нам вдалося виїхати. Після прибуття на стабілізаційний пункт мої колеги були дуже здивовані, що він живий, адже поранень було багато, сильні кровотечі. Вони казали, що я не Мурашка, а відьма. А я просто знала, що і як робити, і робила.

Важливою була й робота мого водія, бо він уміло керував евакуаційною машиною в нелюдських умовах. Ми були хорошим тандемом.

Ідея відкрити пекарню була спонтанною. Я розуміла, що після повернення до цивільного життя все буде інакшим і не зможу працювати в медицині. Тому потрібно було думати про щось своє.

Ми на фронті часто мріяли про свіжий та домашній хліб. Одного разу я навіть спекла його сама. Хлопці тоді сказали: “Тобі треба свою пекарню”. Тому коли я повернулася додому, почала рухатися в цьому напрямку.

Назву пекарні допомогла придумати моя донечка. Проте вона вирішила сильно не заморочуватися й обрала мій позивний. 

У нас є багато видів хліба — на заквасках і дріжджовий. Також випікаємо булочки, круасани, кондитерські вироби, кілька видів сирників. Рецептури до хлібчика піднімали з бабусиних забутих зошитів. Щось придумували самі, щось вдосконалювали, доводили до кінцевого смаку і лише тоді виставляли на вітрину.

Які плани на майбутнє?

Працювати в тилу задля перемоги. Жити повноцінним життям, працювати та виховувати дітей у мирній Україні.

Всі фото надала героїня матеріалу.