Тетяна ЖИДАК: “Це книжка, яка дозволяє побачити, наскільки різною є Україна і водночас наскільки ця різність нас об’єднує”

Перше в Україні феміністичне видавництво Creative Women Publishing анонсувало особливу збірку “Баби-онучки” — книжку про спадок і смисли, про те, що тримає нас у світі й називається нашою мовою. У ній зібрано діялекти всіх етнорегіонів України: Полісся, Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Слобожанщини, Поділля та Криму. Під однією обкладинкою обʼєдналися 32 українські авторки: письменниці, викладачки, журналістки, блогерки та активістки. Разом вони створили культурну мапу нашої країни, що промовляє живими голосами.

Нещодавно “БРИНЗА МЕДІА” публікувало інтервʼю з журналісткою, казкаркою та співавторкою книжки — Уляною Маляр. Цього разу спілкувалися з Тетяною Жидак з Покуття —  упорядницею, кураторкою та співавторкою унікальної збірки “Баби-онучки”. Говорили про феномен діялектів, формування команди онучок, “стрибок” через покоління у концепції книжки та “архетип української баби”. Окрім того, Тетяна привідкрила завісу власного оповідання, її уривок можна прочитати в цьому матеріалі. Чому це видання значно більше, ніж просто художня збірка, і чому воно має бути в кожній хаті — читайте далі.

Тетяно, ви послідовно працюєте з діялектами, і це помітно у ваших проєктах, зокрема у книжці “Баби-онучки”. Чому важливо було зробити цю збірку саме діялектною? З чого все почалося і в який момент ви зрозуміли: без діялекту ця книжка просто не відбудеться?

Збірка “Баби-онучки” почалася з дзвінка Тані Добрянської, української перекладачки і також співавторки, яка поділилася зі мною ідеєю створити збірку оповідань, де б онучки написали про своїх бабусь. Виникла думка: а що, якщо підійти до цього концептуально — не просто зібрати сильні тексти з окремими діялектними вкрапленнями, у прямій мові, скажімо, а свідомо зафіксувати якомога більше етнорегіонів і їхніх мовних локальних особливостей? У якийсь момент стало зрозуміло, що діялект у такій книжці не може бути лише епізодичним стилістичним прийомом.

Очевидно, що без говорів ця книжка просто не працюватиме, адже історії бабів неможливо відокремити від мови, якою вони жили, говорили і передавали свій досвід. Так діялект став засадничою ідеєю збірки “Баби-онучки” —  з цього рішення, власне, все й почалося.

У назві та концепції збірки ви ніби робите “стрибок” через покоління, фокусуючись саме на зв’язку баби та онучки. Що такого є в цих стосунках, чого не знайдеш більше ніде?

Є думка, що зв’язок онуки з бабою глибший, ніж із матір’ю, але я б так не узагальнювала. Бо насправді буває по-всякому: від близькости й любови до свідомої, і ні, дистанції, мовчання — стосунків, у яких є чимало непроговореного.

Фокус на бабі й онучці для мене — не про кращий чи глибший зв’язок, а про спосіб подивитися на тяглість українського жіночого досвіду там, де вона часто перервана або замовчувана через історичні обставини: репресії, розкуркулення, знищення родинних історій, реліквій, а звідси й втрату можливости передавати досвід напряму, що через росіян вкотре продовжується сьогодні.

Цей міжпоколіннєвий стрибок дозволяє працювати з тим, що не було сказано вчасно або не могло бути передано взагалі. Але водночас зафіксувати все те, що все ж переходить між поколіннями. І найперше, а для мене й найцінніше, це те, що проявляється в рідній мові як формі спадку, у якій, власне, наша українськість впізнається, зберігається і продовжується навіть тоді, коли інші форми передачі зруйновані.

32 авторки — це 32 різні всесвіти. Як ви формували цю команду онучок? Що було первинним — бажання зафіксувати певний діялект чи саме особиста історія авторки, яка мала стати частиною спільної пам’яти?

Для нас первинною була не “квота” на діялект, а жива історія авторки — та, що резонує з українським досвідом. Саме тому під однією обкладинкою “Баби-онучки” зібралися різні за формою і жанрами тексти абсолютно різних авторок: десь історія написана повністю діялектом, десь він з’являється фрагментарно, а тексти писали як письменниці, так і викладачки, журналістки, акторки тощо. Але кожен із цих текстів має велику цінність і справді говорить про важливе.

Від самого початку було зрозуміло, що представити у книжці всі діялекти України рівномірно складно. У західних регіонах, наприклад, той самий гуцульський діялект, мабуть, найкраще впізнаваний сьогодні. І це прекрасно! Але натомість інші унікальні говори, зокрема поліські, слобожанські чи степові часто не відомі ширшому полю, останні з яких взагалі можуть помилково сприйматися як суржик, що логічно, через територіальну близькість з росією.

Так, деяким авторкам було легше “технічно” писати рідним діялектом, у той час коли інші досліджували свій: їздили у місця свого дитинства, де була така можливість, проводили інтерв’ю з бабусями, розшифровували старі записи тощо. Словом, повертали і присвоювали собі ж свій діялект.

Утім, однаково в процесі роботи якоїсь миті стало очевидно, що без фахового супроводу ми ризикуємо відтворити хибні уявлення про той чи інший говір. Виникла потреба залучити науковиць, які роками працюють із конкретними говорами. У цьому рішенні мене відразу підтримала Слава Світова, генеральна директорка Creative Women Publishing, і вся прекрасна команда видавництва. Ми розуміли, що терміни сильно посунуться, а робота ускладниться, але в кінцевому варіянті, заручившись фаховою допомогою Тетяни Ястремської, української мовознавиці та діялектологині, яка зібрала навколо збірки ще 9 науковиць, ми отримали якісний результат, отже, усе зробили правильно.

Для мене особливо цінними стали тексти Ярини Жуковської з Полісся, діялект якого мені справді відкрився потужно і який мені дотепер був практично не відомий, але ще, зокрема, також історія “луганської” баби Тані у тексті Тетяни Вербицької. Загалом 32 унікальні знахідки під обкладинкою «Баби-онучки», котрими я по-справжньому пишаюся.

Тому хочу вірити, що “Баби-онучки” винесуть за межі вузького літературного кола таку потрібну нашому суспільству розмову про важливість не тільки збереження діялектів, але й перш за все всілякого їх локального відтворення. Ну дуже вже хочеться, щоб говірок ставало більше не лише в художніх книжках, але також і в нашій музиці, кіно та інших культурних формах!

Ви зібрали 32 авторок з різних куточків України: Полісся, Гуцульщина, Покуття, Бойківщина, Слобожанщина, Поділля, Крим. Чи помітили ви під час підготовки збірки якусь спільну рису, що об’єднує ці, здавалося б, різні регіональні досвіди? Чи існує єдиний “архетип української баби”, який виринає між рядків незалежно від того, якою говіркою написаний текст?

Пригадую, ще на початку роботи над книжкою Таня Добрянська, ідейниця “Баби-онучки”, звернула мою увагу на одну показову деталь. Вона запитала: чи бачили ми бодай одну “типову” бабусю, яка облаштувала на своєму обійсті місце спеціально для власного відпочинку?

Є літня кухня, є місце для худібки, є город і квітник коло хати, є куточки “для краси” — але й вони майже завжди пов’язані з працею. Окремого простору для себе зазвичай не було і часто немає досі. Коли любов, турботу, прийняття потрібно було заслужити роботою, а сісти й просто “побути” не було часу — настільки, що на старості, коли така можливість наче як з’являється, то вже не зовсім зрозуміло, навіщо це робити взагалі.

Образи бабусь у книжці не ідентичні, але впізнавані в певних спільних рисах: у досвіді тяжкої праці, витривалости, самопожертви, часто, повторюся, у відсутности права на власний простір. Історії бабів цієї збірки — це часто про виживання в тогочасних українських реаліях, але водночас і про наполегливе бажання жити попри все і продовжити, і примножити життя далі. 

Свідомо не хочу більше виснувати, для мене важливо залишити рефлексії читачам і читачкам, аби кожен і кожна змогли побачити власні паралелі зі своїми бабусями й відповісти собі на це питання особисто.

Ваша історія у збірці звучить покутським діялектом. Про що вона і чиїм голосом промовляє?

На перший погляд, ця історія може здатися легкою, гумористичною оповідкою про бабу Параску з Покуття, яка визирає людей через паркан і лається на свого пса. Але насправді це текст про самітність наших бабусь — зумовлену і сімейно-побутовими обставинами, і ширшими соціальними процесами, які з повномасштабною війною лише загострилися. Це історія про жінку, бабу, якій на схилі життя нікому засвідчити прожите, тож єдиним слухачем стає собака — той, хто вірою й правдою лишився поруч…

Чия це історія? Дозволю собі дрібку марнославности і скажу, що про се і більше дізнаєтеся в моїй передмові, написаній до збірки “Баби-онучки”.

УРИВОК

Зачинала Марічка з Долішного, знаєш. Та шо ще жиє за потоком. Мала голосочок, гейби в коваля кований, не то шо зара — рапатий, як у старого Николи, сусіда.

Зеленії огірочкі, жовтенькії пуп’єночкі.

А тогди вже й я підкігала:

То ж ми сі в’ют.

І вже відтак решта дівок вступали:

А молоді молоди́чкі, а молоді молоди́чкі

Мід, вино, п’ют.

Любо було стати коло церкви. Любо світкувати Великдень, любо позазирати — де там! — безбожники навіть зазирали, ну-у. Такої було. А нині шо? А ничо!

А я була легонька, як билина в полі, віриш, Дружок? Не то шо зара, кругами вбрана. Хлопці підкідали вище за других дівок — тудаво аж в білі хмари, як водили цейво «огірочки», ну. Такої було. 

А я шо? Мені шо тіво хлопці, як я собі одного сподобала.

Параска врешті стишила голос, помовчала трохі, а тогди зачєла знов говорити, та так борзо, ніби хтос гнавсі за нев:

— Михася Цвіркуна, знаєш? Ая, ти знаєш, шо ти годен знати, ти пес. Позирав на мене Михасик, позирав з-за инчих, ну. У коло до нас правда не ставав — не знаю, шо йому, гоноривсі чи шо. А я на него дес-колис глипну, нібито бинди поправлєю, шо пообмотували мене всю. 

Одне коло — вижу волос, як ріля, таке чорне-чорне, на нім сі розвіває, друге — атласний бант під комірцем удзріла на вішиті сорочці (в нас, Дружок, в селі такої моди тогди не велосі, би ти знав). І з рясним вішитєм — ну — на всі його широкі груди. Трете коло — а він своїми очима, як ті зелені чудні хризантеми коло церкви,  вже дивитсі в мої сірі — нездалі.

А мене від тих очей, гейби иглу загнали межи ребрами, аж тако віструнчило, агій, а потому гейби на ланци́ сам Бог трутив до него, де я коло церковного дзвону хапнула його панску руку і покігнула до забави, аж кіптарь йому здоймивсі.

Тепер заткаласі Параска, але лишень, аби подих перевести. І далі:

— Шо так дивишсі? Дружок? Хоч знати, шо сі стало з бабов далі, як та дівков була? — Глипнула на пса, шо сперсі мордов на дві лапи між майорців, мов мале дитя слухає бабу. — Багато хоч знати, — зашкіриласі стара з нитков золотих зубів, шо виблискували на тлі дзвіниці церковної, такої ж золотої. 

— Не кємую. Де мої роки сі поділи? Відий, пішли за водов, — зажмуриласі знову в спогади стара.

Чому збірка “Баби-онучки” має бути в кожній хаті?

«Баби-онучки» варто придбати, бо це книжка, яка зібрала всі українські діялекти під однією обкладинкою. Це книжка, яка дозволяє побачити, наскільки різною є Україна і водночас наскільки ця різність нас об’єднує. А це те, що зараз в час геноцидної війни, яку продовжує росія, нам, українцям, найбільше треба.

Книжка, що веде додому, бабиного слова і рідної мови «Баби-онучки» від першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing вийде друком у квітні цього року. Передпродаж уже відкрито. Купити збірку за нижчою ціною можна за покликанням.

Довідка:

Creative Women Publishing — перше в Україні феміністичне видавництво, засноване жінками для жінок: тих, що пишуть і тих, хто читають. Видавництво спеціалізується на феміністичній літературі, а також на «викритті гендерних стереотипів українського суспільства щодо табуйованих тем жіночого й чоловічого досвідів».

Фото: Christen Ardy

Текст: Вікторія Дребот