Павло РИБАРУК: “А я сходив рідні гори уздовж тай впоперек, не віддав би Криворівню за двадцять Америк”

Якби сісти з Павлом Рибаруком за один стіл, коли часу незбагненно багато, а навколо вирує тиша, то можна було б написати цілу книгу. Нашу розмову ми спробували вмістити в ось це невелике інтерв’ю, щоб через Павла хоч трохи передати, як зараз живе гуцульська молодь, за що ми несемо відповідальність і де ховається істинне розуміння традицій. Далі пряма мова Павла Рибарука. Гайда читати!

Чому після навчання у США повернувся в рідне село?

Повертатися після Могилянки з Києва в Криворівню, то одне діло, а потім провчитися ще два роки в Америці, то вже інакше. Це щось є таке в співанці: “А я сходив рідні гори уздовж тай впоперек, не віддав би Криворівню за двадцять Америк”.

Я вперше поїхав туда з трембітов. Правда, ту трембіту в мене десь з автобуса вигрузили, бо це нерегулярний вантаж. Але я взяв таку пвх трубу, запхав туда трембіту, взяв великий канат, у мене була така на плечах просто трембіта, з якою я навіть на велосипеді міг поїхати в гори.

Вони там (у США – ред.) навіть статтю про мене зробили. Бо якийсь журналіст гуляв горами, а тут маленький Павло гуцул із трембітов у верхах собі сумує, виграє якісь мелодії.

В Америці я навчався два роки в державному дослідницькому університеті у Джонсон-Сіті, штат Теннессі. Переміг у конкурсі й здобув освітній грант від Fulbright Graduate Student Program. Ця програма така, шо ти, якщо два роки там, наприклад, провчився, то два роки по тій самій візі тобі заборонено вʼїзд в Америку. Суть у тому, що ти закінчуєш навчання і вертаєшся у свою країну.

Свої в Америці

У перший рік навчання на зимові канікули я в Мексику поїхав, бо я дуже хотів в Латинську Америку попасти. А на наступний рік полетів у Перу. Я хотів подосліджувати ті корінні народи, це для мене було дуже цікаво.

А перед тим, як летіти в Мексику, я побував у Нью-Йорку, роззнайомився з діаспорянами, і прилетіли колядники з Криворівні. І тут моя колядницька табора, дядьки, з якими я ходив колядувати, вони в Нью-Йорку!

Я по каучсерфингу шукав собі, де жити, і найшов на Манхеттені квартиру. І я власника цієї квартири повів на коляду нашу в театрі Ля Мама. Він зрозумів, шо я такий нормальний хлопець, шо дав мені квартиру на 5 днів, у якій я жив безкоштовно. Бо він сказав: «Ой, ніфіга собі, гуцули – прикольні люди. Ти собі живи, я поїхав до батьків. Я тобі даю ключі, я тобі всьо довіряю».

Американські Аппалачі наче Українські Карпати

Чудо в тому, що Карпати й Аппалачі – дуже схожі гірські масиви. Навіть візуально: ти піднімаєшся, висота їхня, рельєфи, дуже всьо таке подібне. І тому було дуже класно мені там досліджувати. У 20-му вдарив коронавірус. Навчання онлайн, і я якось отой час дуже сильно віддався практикам.

Я трошки здурів, я їв лиш бізонячі органи, їв м’ясо, я не їв вуглеводів, і оце був такий момент, коли ти можеш створити собі свій простір. Це була така практика волі. Я почав бігати по 30 км кожен день, купатися в холодній воді. Мене шось вгасило. Пішов у школу йоги. І ще після того років добрих три викладав йогу. І це я зрозумів, шо в цьому велика сила є, шоб правильно свій час розпорядити.

До речі, у 2023 році я взяв участь у медіа-марафоні “ЛЮТИЙ LIFE”. Пробіг мав дистанцію 135 км, а маршрут пролягав від Харкова до Ізюма. Усе це транслювалося наживо на Kharkiv Media Hub. Я подолав 100 км за 19 годин, і це після дня зйомок у Бахмуті та 4 годин сну.

Йога мені стала в нагоді й коли помагав перекладати і тренувати наших військових на заняттях з тактичної медицини і стрільби з ветераном із США. То я пам’ятаю, шо ми були з батальйоном “Донбас”. Я ще артилеристам, які носять ці важкі снаряди, показував різні вправи з мобільності. Вони спочатку сміялися з мене, звісно, а потім поняли, шо Паша не жартує, і він може показати, що тіло має бути не лише сильне, але й мобільне.

Хранитель музею гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт

У мене мама – учениця Параски Плитки-Горицвіт. Мій дідусь, тато – це були друзі Парасчині, найближчі. Вони по смерті Параски у 98-му почали вже робити там усе для збереження Парасчиної спадщини. Наприклад, у 2008 вже була перша виставка в Києві Парасчиних робіт.

А у 2019-му в Мистецькому арсеналі була виставка “Подолання гравітації”. Вона мала бути місяць, а була десь 4 місяці. Тому що люди не переставали йти туда, бо мало хто знав, хто така Параска, і це був такий шок для столиці.

У нас виникла проблема, що робити з цими всіма Парасчиними роботами і тими, які з виставки повернули. І ми зробили новий простір, ми до повномасштабної встигли відкрити виставкову залу Параски Плитки-Горицвіт. І тепер у нас є і хатка, де вона жила, і виставкова зала, де можна експонувати, зберігати цю велику кількість робіт, бо їх дуже багато. Це 4 тисячі фотографій, 500 книжок, тисячі картин, ікон, витинанок, це дуже велика спадщина.

Ніби так було природно бути дотичним до музею. Я й так більш-менш на місці, ніхто не знав, шо мене так понесе, і я буду існувати між Харковом, Донбасом і Гуцульщиною, ну але так уже доля склалася.

Там все – дике поле, знищена пам’ять, і ці всі смерті, і ці всі трагедії, які треба документувати, і просто історії українського опору. А з іншої сторони – це все Гуцульщина, це все етнографія і жива традиція, у якій також треба брати участь, бо це коляда, а в мене в друзів на Буковині – Маланка, цей зимовий цикл, так само влітку. Тобто тут завжди в нас не вистачає рук практично.

Дитинство у зросійщеній Гуцульщині

Я виростав у зросійщеній Гуцульщині. Дискотеки – це, може, якась одна-дві гуцулки, а разом з тим “І снова сєдая ночь”. Всякий такий дурдом. Мені просто пощастило, що я з дитинства дуже хвороблива дитина був, я їздив у Крим кожного літа, допоки Крим не забрали, і я вже з двох років читав, з 4 класу вільно англійською говорив. І може, навіть банально оцей доступ до глобального, він мене відмежовував від цього локального, шо тут відбувалося поганого.

Бо з одної сторони я просто виростав у цій ініціації Гуцульщини, бо все ж таки всі мої дбали про це. Але з іншої сторони – ну я мусів з друзями сперечатися про то, шо Достоєвський – це фуфло. Усі ми розуміємо, з чого ми виросли, і за це треба брати відповідальність.

І тому я завжди був радий в цей сторітелінг добавляти про Гуцульщину дорадянського періоду, про яку люди мало шо знають. Ну і загалом, коли вони сюда приїжджають і починають слухати якісь мої історії про 150 років династії священиків у Криворівні, де в отця Бурачинського 4 сини були професорами Гарварду, в них починає щелепа опускатися.

У чому твоя місія як представника гуцульської молоді?

Бути великою диркою від бублика, водночас дипломатом та активістом. Доброчесно представляти цей край у всьому, чим він є і чим він не є, чим він може бути, чим він не може бути. Тому що робота з пам’яттю та історіями – вона дуже кропітка, вона перш за все вимагає багато дослідження. І тому я радий, шо в мене зараз є якийсь трошки час попри то, шо є волонтерські вимоги, а це кожен день, ти постійно на телефоні і стараєшся щось зробити.

Волонтерство стало невід’ємною частиною життя. Чи стали українці менше донатити?

Думаю, що навпаки – щоразу більше донатять. Статистика monobank це показує. Але зараз, через цей процес домовленостей, люди думають, що швидко настане якийсь мир. І оце така ілюзія велика. Вибачте, але треба продовжувати працювати. Тому я завжди на такому оголеному нерві, я стараюся всім відповідати на запити, а де я сам не можу зібрати кошти, то пробую делегувати відповідальність.

У мене є друзі, які займаються виробництвом дронів, є друзі, які займаються машинами, за цей час уже така велика кількість контактів у мене назбиралася.

Мені здається, що Україна на цій горизонтальній великій спільноті й вигрібає. Ясно, що колись було легше зібрати великі суми, але принцип залишається простий: ти або в ЗСУ, або для ЗСУ.

Коли бачиш, що твої знайомі загинули, чи люди, з якими ти встиг перекинутися кількома словами, це на день може просто рознести! І ця якась провина, що ти робиш недостатньо, а в тебе є ще своє життя. Але з цим треба щось починати робити, це постійна робота стукатися далі. Мене ще в Харкові навчили, що все, що стосується війська, не відкладається. Якщо в тебе є чим помогти, то скажи про це і допоможи, якщо нема, то також скажи.

Українців зараз нічим не здивуєш, хоч і дуже важко бути цим дорослим у кімнаті, але це наша така місія. Всьо, що починається, починається з тебе. Найголовніше – це вміти з собою зупинитися, провести сердечну розмову і ще більше почати робити.

Бо настільки є велика привілегія мати трошки цього миру, трошки цьої тиші навколо себе. І не звикати до цих всіх дарів Господніх, бо людина легко звикає і до доброго, та й до злого також.

Про повернення святкування Різдва 25 грудня

З одної сторони – це повернення до свого, до рідного, а з іншої сторони – це просто нестача банальної освіти і пам’яті. То ви можете з татом поговорити, шо коли він дізнався про цю рекомендацію святкувати 25 грудня, і що то так буде правильно, то про це йому повідомила бабця Ганнуся з нашого села. Тобто йому бабуся подзвонила і сказала, шо це вже можна робити. Хоча тато завжди був евкуменістом. Він запрошував греко-католиків, римо-католиків, на спільні служби на Водохреще, наприклад. То, шо іншим людям здається радикальне, ну мені здається не то шо нейтральне, а очевидне.

Зараз я дуже радий, що вже там православʼя вертається на правильні шляхи багато в чому, але знову ж таки церква з грецької – це еклезія, а еклезія – це група людей. Ну от ми зараз з вами говоримо по телефону, ми вже з вами – церква. І якщо нема всередині спільноти цьої нормальної бесіди, ну то починається такий дурдом, як у Космачі, коли люди не можуть вирішити, коли їм святкувати Різдво.

Це було очевидно, шо тато буде якщо не першим, то одним з перших, хто би це починав робити тут. Тому шо християнство за своєю суттю, так як я з малого в цьому всьому виріс, я завжди бачив, що це про спосіб життя через любов одне до одного.

Коляда в Криворівні заслуговує на спадщину ЮНЕСКО

Я коляду просто як феномен люблю, і надіюся, шо вона стане спадщиною ЮНЕСКО. Це наша робота – не лиш збереження цієї спадщини, а ще й кодифікації. Ну, наприклад, Парасчина та сама книжка “Різдвяна коляда в Криворівні”, це спогади про коляду ще до радянської окупації. І це дуже цікаво, тому шо там ці елементи на повну представлені.

Я цього Різдва на лірі грав на вході, я дивився на цих людей, які заходять до церкви, і я бачив, шо москалі вкрали в нас найважливіше – внутрішню тишу. Бо в тиші твій діалог з серцем, через ці пісні, через ці традиції. Якщо ця традиція дійсно жива, ну то вона не просто так жива.

Про традиції коляди в Криворівні

Колись ходили в коляду лиш газди. Треба було бути статечним дорослим чоловіком. Але традиції так само з часом змінилися. У нас в Криворівні є такий унікальний момент. У нас колядники ходять по хатах, де ніхто не живе, і там колядують. Але це, виявляється, моя прабаба придумала, дала дідові, а дідо – татові, а тато це все усталив і хлопці це підтримали.

Так само у нас єдине село, де є коляда всіх колядників разом і гімн. В інших селах колядники починають Різдво без спільної коляди, а лиш проходять по колу навколо церкви.

Перша хата у нашої партії після церкви –це хата мого сусіда, який зник безвісти на фронті. І це така дуже сумна річ. Бо з одної сторони ти ніби в ролі цього предка, приходиш з колядою, а коляда вона завжди така жартівлива, така ніби ввічлива, і вона така один до одного, шоби ніхто себе надто серйозно не сприймав. Але з другої сторони – в нас дуже багато партизанських пісень, і я пам’ятаю, перший рік, коли Вася зник на фронті, то наш береза пропустив його ім’я у списку за здоров’я, ну бо за зниклого безвісти ти й умерлу не заспіваєш, бо ти не знаєш, чи він помер. І ми вже два роки співаємо йому ніби він живий. Ми йому співаємо адресну коляду з надією, бо якшо батьки вірять, ну то хто ми такі, шоби не вірити.

Чи на часі радіти коляді й водити Маланку?

Я бачу, яка велика віра в хлопців на фронті, і як вони ловляться за кожен момент цього сміху і того, шо ше нас робить людьми, а ми тут починаємо гратися у жертву якусь і казати, шо це неважливо, ну вибачте, це не фестиваль. Коляда, Маланка – це якась річ, яка передається вам у руки так, як щось найдорогоцінніше від предків, і ви маєте це продовжувати. Бо на цьому тримається щось більше, ніж ви самі і ваше уявлення про то, шо люди подумають про вас.

Коляда дає такого сміху, вона просто дає радості такої хорошої в цей час, коли дуже легко це все забути, і разом з тим відбуваються просто жахливі речі. І в цьому дуже сильний контраст. Хто сумує, в того чорт на голові танцює. От так от.

Чим завершується коляда у Криворівні?

Останнє свято – це Йордан і розплєс. Зазвичай кожна партія виділяє одну хату, яка після Водохреща лишається для розплєсу. На розплєс також колядується на дворі й всередині хати, і газдам, але потім на кінець відбуваються самі розплєси, коли колядники дякують одне одному. Поіменно кожен згадується: хто колідник, береза, музикант, кожна роль і йде “На дай Боже”. Ми стаємо в колі, береза дає цілювати хрест, ми кланяємося один одному.

Є ще той такий елемент цілювання лопати, на якій помадою намальоване дівоче личко. Бо на коляду пити не можна, навіть жартувати, а з жінками взагалі не можна було спати, навіть одруженим чоловікам. Така рекомендація є. То має бути такий орден монаший, бо ми несемо коляду, в нас має бути відповідний настрій.

Тому на кінець коляди ми витягуємо лопату і всі її цілюємо, бо кожен хоча би раз обіймався з якоюсь дівчиною, хтось підійшов сфотографуватися, у будь-якому разі це такий символ попуску хорошого, бо всі ми – люди.

Фото з соцмереж Павла Рибарука.

Текст: Юлія Зелик, Тетяна Сарай