“Я знаю, що після війни обов’язково повернуся на сцену”, — Богдан Романюк, актор Франківського драмтеатру, військовий

6 квітня актор Богдан Романюк зіграв свою крайню виставу “Сватання на Гончарівці”. Бо ухвалив рішення піти на фронт добровольцем і приєднатися до Третьої окремої штурмової бригади. У той вечір зал аплодував, колеги підтримали, а мама Богдана витирала сльози, бо знала, що рішення сина не змінити, такий уже в нього характер.

Про традиції в театрі перед початком вистави

В інституті мій викладач акторської майстерності Добряк Олександр Якович навчив нас, студентів, братися за руки і говорити певні слова. Саме тоді для мене і зародилася ця традиція – молитва перед виставою. А от коли я уже став актором Франківського драмтеатру, то цей ритуал був невідʼємною частиною мого виходу на сцену.

Ми з акторами сходимося в коло і кожен молиться особисто, а після – беремося за руки і говоримо: “Ангеле-Хоронителю, будь зі мною, ти — попереду, я — за тобою. Ангели-Хоронителі, будьте з нами, ви – попереду, ми – за вами”.

А ще у Богдана є своя традиція перед виходом до глядача. Він ставить руки на сцену і промовляє: “Сцено, сьогодні всього себе я віддаю тобі”. І в такі моменти думає, що театр йому допоможе успішно виконати свою роботу. І насправді так і стається.

Чому обрав театр?

У мене був дуже нелегкий вибір перед тим, як я почав працювати у театрі. Був ведучим на весіллях, як кажуть у народі, тамадою. Це приносило мені досить немалі гроші та задоволення. Проте я дуже хотів стати актором, а ці дві професії складно поєднати. Так я й обрав театр. Звісно, у театрі я отримував набагато менші гроші, але я був на своєму місці.

У дитинстві Богдан дуже хотів стати співаком. І співав, і співав добре. Навіть має дві авторські пісні, які написав, коли у полі пас корів. Чомусь саме тоді до нього приходило натхнення. Був лауреатом обласних і всеукраїнський конкурсів і фестивалів. Але, на жаль, покинув спів, бо на той час, щоб десь пропхатися, потрібно було мати сучасні пісні та спонсорів. А у Богдана їх не було. Як казала покійна Народна артистка України Ніна Матвієнко: “Талантам треба допомагати, а бездари й самі проб’ються”. І так сталося, що він став ведучим, а потім актором.

Тепер я знаю, що після війни обовʼязково повернуся на сцену: не тільки як актор, але вже і як режисер, бо планів є дуже багато.

“Актор повинен любити кожного свого персонажа – як негативного, так і позитивного”.

У душі я драматичний актор, але всі сприймають мене як комічного. Саме як драматичний актор я відкрився у виставі “Калігула”. Але чомусь театр довгий час не вносив її у репертуар. Це моя найперша головна роль і вона залишиться для мене завжди найкращою моєю роллю.

Це історія про жорстокого римського імператора Калігулу. Постановка французького режисера Жуля Одрі. Богдан розповідає, що завжди буде вдячним Одрі за цей шанс, за те, що він дав зіграти цю роль. А якщо говорити про комічних персонажів, то для Богдана це однозназначно роль Стецька у “Сватанні на Гончарівці”. Режисер — Народний артист України Олексій Гнатковський.

Це не класична постановка, яку всі звикли бачити. Це сучасна дивна комедія. “Сватання на Гончарівці” збирає повні зали. Цю виставу відвідує як старше покоління, так і молоде. Вона дуже комічна і глядач має там з чого посміятися.

Чесно кажучи, я не стараюся розсмішити глядача. Та коли чую, що зал сміється і після вистави до мене підходять глядачі, дякують, що я піднімаю їм настрій і заряджаю на позитив, я розумію, що добре виконую свою роботу. І це приносить мені мистецьке задоволення. Тоді хочеться ще більше і більше працювати.

Початок повномасштабного вторгнення …

Богдан дуже добре памʼятає цей момент. 23 лютого 2022 року він зіграв виставу і поїхав додому відпочивати. Під ранок його розбудили друзі, сказали, що почалася війна. І він одразу спакував необхідні речі й вирушив у штаб Національного Корпусу. Там і чекали подальших дій.

На той час я не думав про театр, він відійшов на задній план. Бо були набагато важливіші справи. Потрібно було думати, що ж далі. Що робити? Чим я можу допомогти? Саме тоді я почав займатися волонтерською діяльністю. А вже пізніше повернувся до роботи у театрі.

Театр під час війни

Завдяки постійним гастролям у Європу Франківський драмтеатр доносив європейському глядачу, що відбувається в Україні. Головною виставою, з якою актори їздили за кордон, була “Дзяди” режисерки Майї Клечевської. Вистава має антиросійський дискурс і чіткий безапеляційний меседж до тих, хто досі каже, що “Це не наша війна” або “Я — пацифіст”.

Завдяки постійним гастролям у Європу наш театр доносив європейському глядачу, що відбувається в Україні. Головною виставою, з якою ми їздили за кордон, була “Дзяди” режисерки Майї Клечевської. Вистава має антиросійський дискурс і чіткий безапеляційний меседж до тих, хто досі каже, що “Це не наша війна” або “Я — пацифіст”.

“Дзяди” визнали головною театральною подією 2023 року в Польщі. З цією виставою ми постійно збирали аншлаги. Європейський глядач зі сльозами по закінченню вистави виходив із залу. У кінці вистави ми говорили головні меседжі іноземцям, що все російське вбиває – мова, музика, кіно, балет.

Актори нагадували про масові викрадення українських дітей, про жорстокі страти військових, про полонених. Про те, що наші міста щодня зазнають ракетних ударів, і що нам потрібна зброя від партнерів. Про те, що Україна зараз бореться як за свою свободу і незалежність, так і за весь цивілізований світ. І бачили, як публіка на це все реагувала. Як каже Богдан, це і була головна мета гастролей — розповісти світу правду.

Про початок військового шляху

У 2016-му Богдан приєднався до організації Цивільний Корпус “Азов”, яка була створена на базі полку “Азов”. Пізніше організація переросла у політичну партію “Національний Корпус”. Організація проводила різні акції, тренування і заходи.

У 2021 році Національний Корпус запустив загальнонаціональну кампанію “Не панікуй, готуйся”, спрямовану на навчання громадян основ військової справи, першої допомоги та поведінки в умовах збройного конфлікту. Саме тоді актор почав вивчати базову військову підготовку, яка дала йому розуміння, що таке зброя і як з нею поводитися.

І вже з початком повномасштабного вторгнення ми разом із поліцією патрулювали місто та забезпечували порядок під час комендантської години. Пізніше я почав їздити на схід і допомагати своїм друзям як волонтер — знімав на камеру знищені окупантами українські міста та те, що відбувається на фронті.

Після однієї з вистав я їхав додому роздумуючи, що свою роботу в театрі я виконав, і готовий до нового етапу в житті. Я зрозумів, що цей час настав, і потрібно приєднатися до своїх друзів у 3-тю окрему штурмову бригаду. Я точно знав, що піду саме у цю бригаду, бо вона є однією з найбоєздатніших бригад ЗСУ.

Богдан повідомив своїх побратимів, що хоче підписати контракт і служити разом із ними. А через деякий час уже повідомив маму і, звісно, як і будь-яка мама вона була схвильована його рішенням. Але мама Богдана знає, що якщо він так вирішив, то його вже ніхто не переконає. Далі актор поїхав у рекрутинговий центр 3-ї окремої штурмової бригади, почав збирати необхідні документи і проходити ВЛК. Тоді вже й повідомив дирекцію театру, що через декілька днів вирушає на БЗВП.

Я зіграв свою крайню виставу “Сватання на Гончарівці”. Після неї подякував усім колегам по роботі за чудові 7 років праці, усім глядачам, хто приходив на мої вистави. Багато людей у той же вечір писали мені в особисті повідомлення слова вдячності за мій вибір і мою позицію. На наступний день після вистави я вирушив у дорогу.

Місце мистецтву на фронті

Богдан поділився, що коли працював у театрі, закривав дуже багато зборів на потреби ЗСУ, а зараз цього робити не може. Актор старається не забувати про мистецтво, бо воно існує у ньому самому. Він людина творча і хоче творити. А театру, за словами Богдана, йому дуже бракує.

Мені бракує сцени, повного залу глядачів, оплесків, костюмів, гриму, гастролей. В одному селі на сході ми якось зайшли у зруйнований будинок культури. І там була сцена. Ну це було важко назвати сценою, бо від неї залишилося мало що. І коли я вийшов на неї, то уявив, що переді мною глядачі і я знову в театрі. Я знаю, що після війни обовʼязково повернуся на сцену.

Найпростіше та найскладніше на службі у війську

Найпростіше актору було адаптуватися до нового колективу, бо він потрапив у підрозділ до своїх друзів. Вони його підтримували, коли було важко. Бо підтримка на війні — це дуже важливо.

Чогось складного для мене не має. Я знав, куди іду і що на мене чекає. За весь час служби ні разу не пожалів про свій вибір. Мама з дитинства вчила мене бути свідомим патріотом своєї країни. Не треба боятися служби у війську. Боятися потрібно того, що коли закінчиться війна, а ти так і нічого не зробив для перемоги над ворогом, який прийшов знищити твій дім, твою країну, твою свободу.

Що далі?

У нас тільки один варіант — це перемога. А після я хочу повернутися додому, піти в гори, відпочити, зіграти виставу, спокійно лягти спати і прокинутися зранку в країні, де не має слова “війна”.

Які зараз мрії в Богдана Романюка?

Богдан хоче стати режисером. Як стверджує актор, у нього в голові є вже готова картинка, про що буде його вистава.

Мрію, щоб одна дівчина сказала мені: “Так”. Мрію про сімʼю, про маленьку донечку. Хочу, щоб після війни не забули про ветеранів, які виборюють кожен сантиметр нашої країни.

Я знаю, що у кожного військового є свої мрії, і  точно знаю, що кожен хоче повернутися додому. Але зараз потрібно працювати і робити усе задля того, щоб здолати ворога. Перемога буде за нами. Слава Нації!

Фото надані героєм матеріалу.

Журналістка: Юлія Зелик