Оксана Рубаняк: “Я не романтизую війну. Вона безжальна і змінює тебе абсолютно”.

Обличчя «Ксени» стало обкладинкою українського VOGUE. У 23-му вона отримала поранення, але після одужання одразу повернулася на фронт. Про життя до війни і сенси під час, про героїв і втрату нареченого, боротьбу і мрії читайте в інтервʼю для «БРИНЗА МЕДІА».

Якими були плани на майбутнє до початку повномасштабної війни?

Я працювала в Івано-Франківській міській раді, вела активне громадське життя. Була заступником голови молодіжної ради Івано-Франківська, організовувала різні заходи як спортивного формату, так і молодіжні. Мені це подобалось, я планувала далі навчатися, будувати карʼєру, сімʼю – і жити своє молоде щасливе життя.

Що було найскладнішим на початку несення служби?

Пережити втрату людей. Перша була під Бахмутом у 22-му році. Загинув мій побратим з позивним «Старий». Дуже болючою стала загибель Олега Койляка – мого найближчого друга, головного сержанта, побратима «Берета». А потім смерті стали звичністю. До того моменту, поки в лютому 25-го не загинув мій наречений Максим Ємець «Єнот». Ця втрата була найболючішою, ця втрата змінила для мене все.

Часто доводиться спілкуватися на фронті чи в тилу з військовими юного віку 18-25 років? Про що ваші розмови?

Так, я зустрічаюся з молодими військовими. Це вмотивовані люди, які добровільно пішли захищати Україну. Не через кошти чи якісь соціальні гарантії від держави. А тому, що це було їхнє суто бажання – бути відданими і корисними своїй країні.

Розмовляємо про різне. На початку війни це були розмови про плани на майбутнє. Але за ці чотири роки, які я в ЗСУ і на фронті, планів стає все менше. І мрій менше. Є реальність, у якій ми живемо, є служба, є військовий обов’язок.

Як сприймається війна очима юної дівчини без військового досвіду і вже досвідченої командирки роти?

Сухо, реалістично, я не романтизую війну. Війна жорстока, війна безжальна. Вона змінює тебе абсолютно. Внутрішньо ти змінюєшся. Стаєш емоційно сухим і черствим до деяких моментів. Війна тебе зжерає. Чим більше людей ти втрачаєш, тим менше в тебе емоцій.

Війна також змінює зовнішньо. Це риси обличчя, тіла. Я дивлюся на себе і часто думаю, що мені більше років, ніж 22. Але на війну дивлюся як на можливість зберегти життя людям у тилу, своїм рідним і близьким. Хочеться, щоб якнайменше загинуло людей: українців і всіх, хто захищає Україну, і живе на нашій території під час цієї війни.

Як не зʼїхати з глузду серед пітьми втрат і що допомагає триматися та продовжувати боротися?

Ви питаєте мене, як не зʼїхати з глузду. А мені здається, що в мене вже четвертий місяць суцільне божевілля: коли відмовляєшся вірити в реальність і просто не приймаєш її.

У мене нема рецепту, як триматися. Його просто не існує. Ти хапаєшся за якісь мінімальні сенси. У моєму випадку це мій підрозділ і захист країни. Бо всі мої плани і всі мрії були закопані разом із Максимом. Зараз має сенс боротись, бути на своєму місці, захищати тих, хто не може сам цього робити.

Інтерв’ю, форуми і фотосесії. Бруд окопів і командування ротою. Як усе це поєднується в рудій тендітній дівчині?

Моє життя – це поєднання непоєднуваного. Так, я буваю на різних заходах і форумах. Але чим далі, тим менше, хоча й мене запрошують, і номінують. Життя стає пріснішим, я часто не уявляю, а що далі.

Але старатись поєднувати треба, бо так я мотивую інших. Навіть часом краще, ніж себе. Так зберігаю нотку здорового глузду. Інколи ці форуми і заходи – вихід зі своєї бульбашки. Я не скажу, що з зони комфорту, бо в цій бульбашці немає комфорту. Ти бачиш, що не всі такі єдині, не такі братерні, не все зводиться до війни і колективу. Бачиш іншу картину, часом викривлену.

Як відбулося знайомство з легендою української поезії Ліною Костенко?

Уперше ми зустрілися навесні 24-го. Нас познайомив спільний знайомий. Я завітала до пані Ліни додому. Познайомилася з нею і її донькою Оксаною Пахльовською. Дуже теплою була наша розмова.

Пригадую слова Ліни Костенко, коли вона характеризувала мою поезію: «О, Боже! Ця дівчина вміє писати!». Вона читала мої вірші, давала настанови. Ця зустріч для мене цінна. Наша комунікація має продовження. Ліна Костенко також написала передмову до книги Максима, яка невдовзі вийде. Це дуже світла і геніальна людина. Ціную і поважаю.

Яким був наречений Максим “Єнот” Ємець?

Надзвичайно чесний, гідний, справедливий. Це найкраща людина, яку я знала. Воїн. Борець. Майже все своє доросле життя – 11 років – віддав війні. Мав численні поранення, групи інвалідності, але продовжував боротися. І був на фронті, хоча міг бути давно вже в тилу.

А як чоловік? Максим був дуже ніжний, романтичний, турботливий. Писав вірші, присвячував мені поезію. Його вірші – це дійсно голос покоління. Зараз я знаходжу в них розраду, відповіді на свої запитання. У них я чую його голос. Деякі вірші в мене є записані або його голосовими або на відео, які я зняла. У книзі, що скоро зʼявиться, будуть QR-коди, і можна буде послухати поезію Максима його ж голосом.

Чому в Україні досі немає національного пантеону для вшанування героїв?

Україні ще треба пройти багато шляху, щоб гідно вшановувати загиблих захисників. У моєму випадку я роблю все, щоб Максима пам’ятали і згадували. Просуваю його поезію, постійно згадую в соцмережах. Домовляюсь, щоб на його честь була встановлена пам’ятна дошка.

Коли була в Івано-Франківську, то щодня заїжджала на його могилу. Облагородила її: встановила флагшток, красиво виклала камінці на могилі, встановила гільзу з його зображенням і портрети. Облаштувала лавочку, щоб до нього можна було прийти, посидіти, поговорити. Я змогла приїхати із Донбасу тільки через три місяці до нього. Хоча квіти передаю часто на могилу через подругу. Та Макс чекав саме мене, щоб його могилу облагородила я. Думаю, йому подобається. Думаю, він задоволений.

Коли я була у відпустці, то щодня приходила до Максима на могилу і говорила. На цьому місці так само спокійно, як було біля нього. Насправді я його відчуваю. У своїх діях, у своїх змінах. Чую його через слова інших (тими словами, якими він говорив до мене). Чую через його поезію, перечитуючи наше листування. Таке відчуття, що він дійсно зі мною.

Чому Сергій Притула називає Оксану Рубаняк дівчиною, яка не посміхається?

В одному зі своїх подкастів Сергій Притула, згадуючи мене, сказав, що на фото дівчина, яка не посміхається. Насправді, чим більше часу я на війні, тим менше я стала посміхатися, менше радіти і бачити щось світле. Але ж воно є. І воно варте, щоб його помічали.

Про що мріється зараз?

Мріється, щоб цей шлях був недаремний, щоб усі втрати були виправдані, а в кінці на мене чекав той, кого я кохаю. І тоді це вже буде вічність, і кохання із терміном у вічність.

Фото надані героїнею матеріалу та є її власністю.