Ірина Онищук: “Щастя — це не ейфорія, а сенс, заради кого і чого я маю жити”

Спостерігати за грою Ірини на сцені драмтеатру — одне задоволення. Неважливо, яка це роль, у кожній акторка майстерно розкриває характер своїх героїнь. Та мало хто знає, що Ірина Онищук ще й психологиня. І працює здебільшого з військовими, які проходять лікування та реабілітацію. Тож їй з практики відомо, що означає бути щасливими під час війни і що насправді робить людей такими. Більше у матеріалі для “БРИНЗА МЕДІА”.

Коли Ірина виходжу на сцену театру, то не має значення, що в неї в житті відбувається. Акторка каже, що це її робота і вона повинна дарувати людям емоції. Для того, щоб глядачі в залі отримували катарсис (момент емоційного та психологічного очищення  — ред.). Глядач приходить на виставу і наче хоче потрапити у якийсь світ, відірватися від буденності, поринути в інше життя і бути частиною тих подій, про які Ірина Онищук та її колеги розповідають на сцені.

У цьому цінність театру, цінність бути тут і зараз, цінність живого спілкування з глядачем, бо театр — це в першу чергу спілкування наживо і це теж про щастя. Глядачі та актори творять разом мистецтво.

За другою освітою Ірина психологиня. Консультує хлопців, які пройшли жахи війни, і зараз на лікуванні та реабілітації. І власне, консультує їх з мотивації та ресурсів.

Я мотивую. Це моя місія і мій сенс життя. І це, як на мене, найпотужніший напрямок та аспект для того, щоб бути щасливим.

Людина не може перебувати в постійній ейфорії, каже Ірина. Це було б ненормально. Навіть десь збочено чи хворобливо. У житті так не буває. Ми маємо переживати різний спектр емоцій: від розчарування, суму, розпачу до любові та пристрасті. І це нормально відчувати всю цю емоційну палітру.

Як дозволити собі бути щасливими, коли йде повномасштабна війна, коли є криза? Усі ми зараз тривожні. Помірна депресія спостерігається майже в кожного другого. Хоча це теж нормально в тих умовах, у яких ми зараз живемо.

Мабуть, усі знають австрійського психіатра єврейського походження Віктора Франкла. Він, перебуваючи в концтаборі, знайшов свій сенс життя і зумів вижити. Більше про це можна прочитати в його книзі “Людина в пошуках справжнього сенсу”. Франкл стверджував, що не має значення, якого ти віку, тілобудови, професії. Якщо в тебе є сенс, заради кого чи чого тобі прокидатися, розпочинати свій день, то від того ти автоматично стаєш щасливим. І це правда, стверджує Ірина.

Сенсом може бути будь-що. Тут уже залежить від індивідуальних потреб і цінностей. Якоїсь правильної відповіді немає. Наприклад, я хочу бути здоровою, хочу виглядати гарно, щоб мені було приємно дивитися на себе й мотивувати інших. Тому я прокидаюся, пʼю стакан води, роблю зарядку, бо це надихає мене. І в такому стані я можу надихати інших.

Ірина поділилася, що часто спостерігає за хлопцями (військовими — ред.), у яких є травми верхніх або нижніх кінцівок. Буває, реабілітологи їм кажуть, що вони можуть розробити руку і брати нею предмети, можуть звестися на ноги і піти. Але їм потрібна мотивація, щоб зробити цей олімпійський ривок. За спостереженнями психологині, деякі військові дійсно мають той сенс, заради якого вони це зроблять. Їм дуже боляче тренуватися, проходити реабілітацію. Але в першу чергу відновлення починається з голови. І коли немає сенсу, то не хочеться навіть прокидатись.

Щастя — це не ейфорія, а сенс, заради кого і чого я маю жити. Звісно, віднайти сенс непросто. Але є гарна новина. Не зважаючи на війну, на постійні обстріли (нехай хтось і говорить, що звик до цього, але я переконана, що до такого не звикають), у людей загострюється і жага до життя, до відчуттів, яких раніше не помічали, не цінували. І коли розумієш, що завтра може й в принципі не настати, тоді залишається обирати: нарікати, як усе погано, чи рухатися всупереч усьому і бачити щось прекрасне.

Бути щасливим — це робити те, що любиш. Це і про місію, і про сенс, про закривання базових потреб. Не навалюйте на себе тисячі справ. Перебувайте тут і зараз, у моменті.

Ірина каже, що в нас деколи буває когнітивний дисонанс через те, що ми багато в голові перемелюємо, що було, хто що сказав, як ми себе повели. Або ж думаємо про майбутнє і не зосереджуємося на теперішньому.

Психологиня радить два-три рази в день просто зупинятися, щоб оглянутися довкола, подумати, хто я, що я роблю, що мене зараз оточує, відчуйте свої ноги й руки. Зробити вправи на заземлення.

Наші очі бачать реальність, а мозок постійно думає про минуле або майбутнє. А щоб у нас була енергія й зростало відчуття щастя, треба зупинятися, якісно проживати момент, насолоджуватися.