Уляна Маляр: “Не кладіть «бесіду своїх» на полицю, не ховайте її в шухлядку” (зі збірки “Баби-онучки”)

Нещодавно перше в Україні феміністичне видавництво Creative Women Publishing анонсувало збірку «Баби-онучки» — книжку, що веде додому. Збірка звучить багатьма голосами й говірками, але говорить з нами однією мовою — українською. Кожен текст має свій голос — покутський, гуцульський, поліський, подільський, бойківський, слобожанський й інші діалекти України. Авторки розповідають історії своїх бабів — тих, які гладили по маленькій голові, дмухали на розбиті колінця й пекли найсмачніші пироги.

Під однією обкладинкою обʼєдналися 32 українські авторки: письменниці, викладачки, журналістки, блогерки та активістки — внучки своїх бабів із різних етнорегіонів нашої країни. Серед них, зокрема, — Уляна Маляр з Гуцульщини: казкарка та журналістка.

Для «БРИНЗА МЕДІА» Уляна розповіла про співучасть у збірці, цільову авдиторію книжок, написаних діалектами, мовні експедиції та поділилася улюбленими словами

Збірка «Баби-онучки» — це голос спільної памʼяти. Що для вас означає бути однією з тих, хто творив це суголосся?

Означає бути одним із головних підголосків, без якого б оця писана ода бабусям не була би такою вагомою і відчеканеною. Означає, що без нашої гуцульської партії (нашої, бо у творах нас двоє, та й в хаті так само було!) не було б й потрібної гучності. «А нас мают чюти всюда! Аж над Говерлов, і попід груди Петроса, і аж туда, далеко-далеко, де хочут стерти наш голос».

Авторки книжки розповідають про своїх бабів живою діалектною мовою. Як ви вважаєте, книжки, написані діалектами, сьогодні залишаються в межах вузького кола читачів і читачок чи поступово виходять до ширшої авдиторії?

Одного разу одні вуйки та вуйни сказали, що «діалектні книжки» тільки для одного ґруня, себто місця. Але насправжки, книжки, написані діалектом, давно вже зійшли зі своїх ґрунів та й помандрували в инчі керунки й межи инчі люди, які шанують живу мову. І їх багато. І від цих книжок ті люди стають ще більш живими, а побачивши «таке писаньи», стають й самі писати тою мовою, якою в хаті їх любили, сварили, повчали, але більше таки любили.

Однією з ключових цілей збірки «Баби-онучки» є дослідження, відтворення та відтак збереження діалектів. Чому, на вашу думку, важливо показувати, що жива мова не менш багата й цінна, ніж літературна? Як збірка може цьому сприяти?

Рідне звуччя — це збереження себе, збереження правдешніх голосів всього вашого роду. Забути мову своєї землі — це самозречення. Тому не кладіть «бесіду своїх» на полицю, не ховайте її в шухлядку. Говоріть нею, промовляйте, не встидайтесь!

А всім тим, хто крутить носа перед діалектом, раджу згадати, що будь-які «літературні мови» свого часу й виникли на основі діалектів, із мікро- та макроелементів саме народної бесіди (тої псевдонеправильної). Лихословити про діалект — значить бути невігласом! Гейби так.

Щодо збірки… Збірка «Баби-онучки» — це консолідація небайдужих, нас, таких різних і водночас так подібних між собою онучок з усієї України, крізь призму прамови. Це красномовне підтвердження, що вона ще не омертвіла…

Тому вірю, що цеся збірка, така барвиста й файна, навчить наші теперішні покоління поважати діалекти, фист гоноритися ними (як первовічними відтінками мови) і ба більше!, не побоюсь процитувати заголовок однієї ґазети, допоможе віднайти «живодайне та сакральне джерело» національної міці та єдности! Гуцули би сказали: моци та путері/ міці та сили, аби-сте знали.

Мовні експедиції є частиною вашої діяльності. Що саме вони дають вам як дослідниці й що — майбутнім читачам?

Гмм-м… Мої експедиції мені — це заповітна самітність, а ще, як я згуста кажу, доконечне царинкове збирання билиць та небилиць. Инколи здається, що я як той диктофон, який ношу у кишені, лиш живий дихаючий, що всотує в себе нові мовні закрутаси і з кожною мандрівкою від тих усіх балаків, стає ще більш обʼємнішим. Ну і, звісно, щоб впорядкувати то всьо зібране, мені необхідна самітність. Стан певного стоїцизму, коли я, сидячи на самому чубчику гори, вкрай виважено та гранично спокійно перебираю свої думки-гадки і навіть гартую дух. Як писав Стус: самотність — це найвищий смисл людського існування. Але треба ще вміти самітньо набуватися з собою. Бо ж квінтесенція (по-бабиному було б «осердя») самоіснування полягає саме у правильному набутті. Концентрованому. Виваженому. Одухотвореному.

Мої ж експедиції для читачів — це згодом «101 записана із хвостиком гуцульська казка…». Але згодом. Ще збираю. Довго збиратиму. Герметичні мандрування «збирача/збирачки» по горах — не про легкість і не про бистрість (на правах, приписаної у одному з найвисокогірніших сіл в Україні, тверджу). Та це точно буде книжка, в якій поселиться пишна народна творчість… казкове багатоголосся прабабів й далебі прадідів, які промовлятимуть до всіх нас крізь часові кватирки і через вуста своїх нащадків на сторінках скромної книги-нотатника.

Якось так! … і так щемно мені, простій дощолюбці з Буківця, цим ділитись, що ну.

Слова, що переходять від баби до онучки, як тонка невидима нитка, що тягнеться з прадавніх віків аж дотепер. З яких слів складається ваша «нитка»?

Ой, пофалюси! (похизуюся), в мене не нитка, а силянка! (Книжка «Баба Федиха», силянка казок від нас). Ціла силянка слів, що складається у потрібні речення, утвори, казки. Комусь та силяночка, звичайно, милує око, а комусь й разить очі. Бо ж одні люблять оті слова, а инчі — ні (і це нормально. Гірше — не з повагою ставитися).

Ну й… Моя силянка найліпших слів і для щоденних роздумів гуцулозалюбленим, а чи тим, хто лише придивляється до скрині гуцульського слівця, — се піхтурочка, фідзіґорна (відзіґорна), джиґурна, контетна, кашевок, приминда, банно, свербигуз, трепета, ґоґодза і…і… бжівка! А ще ботей. Ану, срібні-злоті, вгадайте, що це?

Уривок із тексту Уляни Маляр зі збірки «Баби-онучки»

Подорож, або Сопілка чорної княгині

Ми поїхали в далеке село Грамотне по корову. Корови я, бигме, не памнітаю. То бабина парафія — памнітати про всі кавулєчі особливості: коли вродиласи; масть; кіко бігаласи; кіко мала телєт; сметана — масна, негірка; ци не відбиває молоко і ци не б’є фостом. Я лиш кімую видтоди в тих керунках бахурку и бахура, йикі крутили антену на остриві, аби зловити і хмари, і зв’єзок вид спутника… и мраку, йик сметанкову масу на горбику. М-м-м, оце, відий, найбирше памнітаю, бо хтіла-м з’їсти той сметанник, а ци мраковий горб.

Ій-й…

Баба корову не згодила. Нє — то нє. Мусите вибачєти! Та й в автобусі направду легше їхати без корови. Місця бирше, гівніків не буде, «му-у-у-у» тоже не буде!

Я йду з бабов по кладці — не дихаємо. Кладка страшно згнила, поросла мохом і дивними грибами, говорит до нас різкими скрипами… Лиш би не вломиласи, лиш би ми не вбилиси до шкляних бистрих потоків. Але добре, шо недалеко церковця и цвинтар, и видко гробаря, йикий викидає сиру земличку з єми. Хтос вмер. Когос скоро загребут у ту ємку. Всі ми встали из земні, в ню и пидемо.

— Куда цеся чілідина йде? — спитав гробар зо страшнов катарактов у очях. Гейби чьоловік неземний, непро́стий, а отой глинєний дух, йикий копає і дає послідний пляц-пристанищє усім мерцям.

— На автобус! — видказала баба.

— То шє годину ждати! Поможіт мені, злийте на руки, бо не пиду такий кєридний мижи люди.

Ми стали коло цвинтаря, коло великого и тихого місця з людьми… хоть і умерлими. Я боюси трохи цего місця. Але баба вічно повторює: не бійси мертвого, бійси живого. Ая! Вна йикби виділа всі ті кіна, шо я, оті «Франкенштейни», «Дракули», «Діти в кукурудзі», «Від заходу до світанку», то так би не говорила.

Шє й зараз… грає сопілка. Де? Відки? Здалоси, шо в тій сметанковій масі в горбах… грає… шос. Шос файно, але шос.

— Не бійси, то ж не чьорна кньигиня і не щязник… — засмієвси гробар, и їго катарактові очі стали повністю сметанковими ци то мраковими. Певно, такі очі мав і той, шо переправлєв душечки через річку Стікс.

— Йой, щязни! — Баба перехрестиласи.

А я почьила слухати і запамнітовувати. І здалоси, шо в цу хвилю над горов виросла грибна парасолька, а з неї виліз чьорний чєрвак… тоже з каратактовими очьима, і засвітив ними. Два сонця ци то два місєці уздріли нас, а ми їх.

…

Книжка про спадок і смисли, про те, що тримає нас у світі й називається нашою мовою «Баби-онучки» від першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing вийде друком у квітні цього року. Передпродаж уже відкрито. Купити збірку за нижчою ціною можна за покликанням.

Довідка:

Creative Women Publishing — перше в Україні феміністичне видавництво, засноване жінками для жінок: тих, що пишуть і тих, хто читають. Видавництво спеціалізується на феміністичній літературі, а також на «викритті гендерних стереотипів українського суспільства щодо табуйованих тем жіночого й чоловічого досвідів».

Фото надані героїнею матеріалу

Текст: Вікторія Дребот