Арсен Пархоменко: “Прагнення до життя завжди вражає, як і прагнення допомогти”.

Медики на фронті найгостріше відчувають, як близько одне від одного життя і смерть. Але завдяки їхній роботі найвищу цінність – життя людини – вдається зберегти. Знайомимо вас з історією начальника медичної служби 127 батальйону ТРО Арсена Пархоменка (родом з Коломиї). З перших днів повномасштабного він на фронті, бо не міг бути осторонь, коли пишеться новітня історія України. Дуже рекомендуємо прочитати кожному.

Повномасштабне вторгнення я зустрів…

… на чергуванні. Працював у приватній швидкій. Повернулися з виклику близько 3:30 і лягли спати. А десь о 5-6 ранку подзвонила мама і сказала: “У нас у Києві почалася війна”. Після чого я пішов в інтернатуру в ОКЛ, де всі готувались до масових поступень поранених. Ніхто тоді не знав, до чого себе готувати і що взагалі робити.

Як медик у ЗСУ я з 24 лютого 2022 року.

Рішення було самостійним. Я трохи знав тактичну медицину вже в той час і розумів, що мої знання і вміння можуть допомогти хлопцям. Я просто сидів на чергуванні і в якийсь момент зрозумів, що сидіти не можу. Хоча батьки й чути не хотіли про те, щоб я йшов у військо. Забігаючи наперед скажу, що коли я вже пішов, батьки мене підтримали і сказали: “Ну хто б сумнівався?!”.

Які були емоції на початку повномасштабного?

На початку страху не було (тільки страшно було 24 лютого добратися пішки до військової частини, людей зовсім не було на вулицях, тільки їздили військові). А потім було радше розуміння, що зараз пишеться історія. Просто стояти осторонь точно не хотілось. Було багато невідомого, я не знав військової справи, дуже смутно пам’ятав, що таке калаш і як він працює. Ми всі були впевнені що війна зовсім ненадовго, 2-3 тижні, максимум 5… І я особисто вірив у це десь до червня 22 року. Але після того вже було зрозуміло, що швидко все це не закінчиться.

Як виглядає день/доба медика на фронті?

Мій підрозділ працював в основному на медичній евакуації (забирали поранених за 2-3 км від лінії зіткнення і везли до госпіталя). У нас загалом це було або чергування на точці, або чергування + побутові справи + прийом хворих у медичному пункті (у різні часи це була різна відстань від ЛБЗ). Якщо це чергування на точці, то ти збираєшся, перевіряєш медичне майно в машині/рюкзаках, береш із собою зв’язок, щось поїсти і виїжджаєш на місце. Там у складі екіпажу очікуєш поранених, а щоб зовсім не зійти з розуму (були періоди, коли кілька днів не було поранених), то копали бліндажі, укріплювали позиції.

Якийсь період навіть возили з собою шахматну дошку або нарди на чергування. Якщо з’являвся поранений, то екіпаж очікував вказівки від “Бази”: можливо, треба було під’їхати ближче або по іншій дорозі, або ж просто стояти на місці. Приймали пораненого, надавали всю необхідну  допомогу (оскільки їхати до найближчого стабпункту було довго) і вирушали до стабпункту. По дорозі заповнювали всі необхідні документи, там передавали пораненого (їх могло бути й кілька за раз) і повертались на місце чергування. Але перед тим попивши кави, якщо дозволяла ситуація.

Які моменти стали справжнім потрясінням?

Прагнення до життя завжди вражає, як і прагнення допомогти. Накласти побратиму два турнікети, поповзти у найвіддаленішу кімнату взяти ще, накласти ще два й один турнікет іншому. Знову поповзти в ту кімнату, накласти собі турінкет і втратити свідомість, бо сам трохи стік (не так ми вчимо надавати допомогу – першим ділом собі потрібно накладати турнікет), і тим самим врятувати двох побратимів, будь ласка. Їхати на евак без шолому і броні (бо ти планував з’їздити на штаб підписати документи і повернутись), бо там критичний поранений, будь ласка. Лізти в палаючий будинок, у якому, напевно, є БК, що може здетонувати, і витягувати пораненого, будь ласка. Дрібних ситуацій насправді дуже багато, вони показують велич української нації.

На яких напрямках доводилося рятувати захисників?

Найбільше наш підрозділ працював у серебрянському лісництві. Там і рятували найбільше захисників. В основному працювали на Донеччині та в різних її куточках.

Страх був завжди, не бояться тільки дураки.

Але я займав керівну посаду і дозволити собі показувати страх не міг. Пригадую, ми поїхали на чергування і нас почали обстрілювати. Самому страшно до жуті, але ж зі мною мої підлеглі – якщо я не буду зберігати холодну голову, то вони точно цього не зроблять. Бог оберіг від геть тяжких ситуацій, хоча нам і медичний пункт розбомбили, і поруч прилітало. У такі моменти перша думка: “Там є постраждалі, треба йти шукати і допомагати”. Якщо дозволити страху взяти гору, то хто ж тоді буде працювати?

Найемоційніші випадки під час несення «медичної» служби на фронті

Емоції завжди викликала людяність. Коли виконуєш прямі свої обов’язки, то емоціям місця нема. Бо вони можуть заважати, а якщо і є, то дуже в обмеженій кількості. А от коли мова йде не про службові обов’язки… Ось кілька найемоційніших історій.

Їхали ми по одному населеному пункту, з’ясовували, де б розмістити екіпаж. На зворотному шляху виходить військовий з будинку, зупиняє нас і каже: “Хлопці, нам тут діти передали смаколиків, але нам трохи забагато, візьміть собі”. І дали нам гостинців.

Пригадую один випадок, коли був прорив на фронті в певній ділянці. І мій підрозділ так само, як і суміжні, терпіли масові санітарні втрати. Я розумів, що тільки своїми силами і засобами я не справлюсь, і якщо кожен підрозділ буде сам розрулювати свою ситуацію, з цього нічого доброго не вийде.

Ми між собою налагодили зв’язок і працювали разом: вивезли тоді багато хлопців. І були екіпажі, виведені з зони, але на мій заклик про допомогу зголосились і ми не захлинулись масовими поступленнями, а якісно надали допомогу, змогли відтермінувати евакуацію на стабпункт (який був дуже загружений на той момент).

Ввечері, коли вже розгребли, просто сів пити каву і думав: “Так не буває… Чому люди, яких я бачив один раз у житті, готові були мені допомогти. Могли б сказати, що це не їхня зона відповідальності і т.д. Так само, як і ми могли не евакуйовувати суміжників …” 

У той день було багато роботи, і я цю дату досі пам’ятаю, і напевно, буду пам’ятати завжди: ті дзвінки, відповіді “Ти можеш на нас розраховувати”, “Тільки верніть мені мій екіпаж”…

Чи є якісь забобони або ж ритуали, пов’язані з роботою?

У мене був тільки один: я ніколи нікому не дозволяв казати: “Мені скучно/нудно/нічим зайнятися”. І коли в періоди затишшя хтось з особового складу таке казав, я виводив його в поле навпроти будинку, малював уявну лінію і говорив: “Копаєш окоп для стрільби з коня стоячи – від цієї лінії і до вечора”. Після того таке мені ніхто вже не казав.

Медик і музикант. Чи є місце музиці на фронті?

Однозначно місце є, але не безпосередньо на ЛБЗ, а дещо в тилу. Мої підлеглі навіть якось “розкопали” фортепіано в напів зруйнованій будівлі й доставили його в розташування до нас. А ще подарували на день народження гітару. Ми часом сиділи, співали, коли дозволяла обстановка. Коли були дуже важкі дні, то мені допомагало пограти кілька хвилин на гітарі чи на фортепіано.

Якби не повномасштабна війна …

… я б продовжив навчання в інтернатурі і зараз уже б закінчив її. Працював би у якійсь лікарні лікарем-анестезіологом. Напевно. Але це не точно.

Що важливо знати і вміти з медичної підготовки кожному цивільному?

У критичних моментах ми ніколи не піднімемось до рівня своїх теоретичних знань, але завжди спустимось до рівня свої практичних навичок. У цивільному житті, у теперішніх реаліях, важливо вміти зупиняти кровотечу, розуміти, як себе поводити з травмами. Особливо, коли мова йде про травми хребта. Базовий курс першої допомоги необхідний для всіх дорослих без винятку.

Про відновлення сил після фронту

В основному це були вечірні прогулянки. Довгі прогулянки по 2-3 години. Я просто ходив, часто не сам, а з товаришами (маленькими групами по 3-4 максимум). Також намагався трохи довше поспати.

Після фронту сили особливо не відновиш. По приїзду на ротацію хронічні захворювання у захисників починають загострюватись, вони потребують ретельного обстеження, лікування і реабілітації. Є багато знищеного медичного майна, яке треба правильно оформити, й іншої документації, яку варто привести до порядку.

Фото надані героєм матеріалу.

Журналістка: Юлія Зелик