“В інтернаті більша частина дня вже розписана за тебе наперед”, — керівник Офісу дітей та молоді “ДІйМО” Кирило Невдоха

Кирило Невдоха — керівник Офісу дітей та молоді «ДІйМО». До 16 років він жив в інтернаті. Після випуску хлопець вирішив змінювати систему опіки та працює над тим, щоб діти зростали вдома.
Детальніше про шлях Кирила, життя в інтернаті та те, що потрібно змінювати в цих установах, читайте в інтерв’ю «БРИНЗА МЕДІА».

Я народився в Харкові та від народження до 16 років жив в інтернаті. Моя мати написала заяву про фактичну відмову від мене, пояснивши це складними матеріальними обставинами.

Згодом суд надав мені статус дитини, позбавленої батьківського піклування, оскільки протягом тривалого часу ні мама, ні тато не вживали заходів для відновлення батьківського піклування.

Я є третьою дитиною в сім’ї, а старші брат і сестра зростали з мамою. Батько записаний у свідоцтві про народження зі слів матері.

“
Свою “сім’ю” я знаю лише з документів і фотографій.

У дитинстві, коли я знайшов сестру, дуже хотів ближче познайомитися, спілкуватися та мати підтримку, однак цього не сталося, і зараз ми не підтримуємо зв’язок.

Спроби мене усиновити були, але до завершення процесу справа так і не дійшла.

Яким був звичайний день в інтернаті 

Якщо коротко, то це життя за розкладом. Підйом, зарядка, школа, харчування за графіком, прогулянка, самопідготовка, гуртки, прибирання, догляд за собою, відбій. Більша частина дня вже розписана за тебе наперед.

З одного боку, все необхідне було: їжа, одяг, дах над головою. Але дитинство — це не лише базові потреби. Це ще й можливість обирати, помилятися, мати власний простір, відчувати підтримку близьких і знати, що твоє життя належить тобі, а не лише розкладу.

Про насильство

У різних інтернатах і на різних етапах життя мій досвід був неоднаковим. Я стикався з приниженням і покараннями, які сьогодні однозначно вважали б неприйнятними. Це траплялося як з боку працівників, так і серед самих дітей.

На жаль, інколи я й сам відтворював цю жорстокість. У такому середовищі багато хто вчиться не жити, а захищатися й виживати.

У той час діти підтримували одне одного як могли, але були й боротьба за увагу дорослих, бійки, булінг, крадіжки, приниження та своєрідна “дідівщина”.

У такому середовищі часто діяло право сильнішого: той, хто був старшим, сильнішим, розумнішим або мав щось, чого не мали інші, отримував більше впливу. Натомість слабші могли ставати мішенню для насмішок, тиску чи використання.

Не всі діти поводилися так, але подібні явища часто формувала сама система. У закладі існували неписані правила та власні норми поведінки.

Люди з інтернату, які запам’яталися

Передусім згадую інженера з охорони праці Олександра Вікторовича, який брав мене до своєї родини на вихідні та свята і став для мене наставником.

Також пам’ятаю вчительку музики Тетяну Борисівну, яка забирала мене із закладу в місто та додому, а також пані Віру, помічницю кухаря, яка часто підгодовувала мене і ставилася дуже тепло.

Окремо пригадую першу вчительку та класну керівницю Олену Валентинівну, яка залучила мене до створення презентацій і організації різних заходів. Уже приблизно з 13 років я вперше провів власний захід для інших дітей.

Загалом мені часто було легше знаходити спільну мову з дорослими, ніж з однолітками. Я спілкувався з багатьма працівниками закладу, мав їхні номери телефонів, бував у деяких із них у гостях.

Після випуску з інтернату більшість цих дружніх стосунків залишилися в минулому разом із закладом. Водночас з Олександром Вікторовичем та його родиною ми досі підтримуємо зв’язок. За ці роки вони стали для мене рідними людьми, а я — частиною їхньої сім’ї.

Які зміни потрібні в інтернатах

Я мрію і дію, щоб ці заклади перестали бути місцем, де минає дитинство. Передусім потрібно робити все можливе і неможливе, щоб діти зростали в сімейному оточенні — вдома.

Але поки реальність інша, потрібні якісніший відбір працівників, особливо, керівників інтернатів, краща підготовка, регулярна супервізія та більша увага до дотримання прав дитини.

Найголовніше, щоб заклад працював не на утримання дитини в системі, а на те, щоб вона якнайшвидше повернулася до своєї родини або, якщо це неможливо, знайшла нову сім’ю.

Що таке Офіс дітей та молоді «ДІйМО»

Я є очільником цієї спільноти. Вона для дітей і молоді, яка допомагає державі чути їхній голос і враховувати його під час ухвалення рішень. Ми займаємося адвокацією прав дитини та молоді, консультуємо, реалізовуємо освітні програми, розвиваємо наставництво та підтримуємо молодіжні ініціативи.

Наша місія — щоб кожна дитина й молода людина мала значення: для себе, суспільства і держави.

Про нагороду Forbes Ukraine «30 до 30» 

Я отримав цю відзнаку за свій шлях, створення та діяльність «ДІйМО», адвокацію прав дитини та за те, що голос людей із досвідом сирітства почав звучати гучніше.

Також, мабуть, за потенціал і можливість впливати на майбутнє країни. Для мене ця відзнака стала можливістю використати майданчик одного з найбільших медіа, щоб говорити про наставництво та необхідність відмови від інтернатної системи.

Фото надав герой матеріалу.