Дарія Сидор: “Моя головна мотивація — можливість бути корисною іншим”

Дарія студентка Університету Короля Данила, громадська активістка, феміністка, фандрейзерка у «Д.О.М.48.24». Вірить, що успіх не є самоціллю, а є логічним побічним ефектом від того, що ти робиш щось справжнє і важливе. Більше про Дарію Сидор — у рубриці “Студентська суперсила”.

Мій шлях до юриспруденції почався з проєкту в школі «Агентів Змін», де ми досліджували, як насправді працює держава зсередини. Тоді ж, у 14 років, я реалізовувала соціальну ініціативу, створюючи безпечний простір для дівчат, де можна було говорити про насильство.

Саме тоді Дарія почала голосно називати себе феміністкою і зрозуміла, що право — це реальний інструмент для змін. Це був момент, коли дівчина повірила у власну силу. Спочатку коледж, а тепер юридичний в Університеті Короля Данила — свідоме продовження її шляху.

Я зрозуміла справжню цінність освіти тоді, коли почала платити за неї власними ресурсами — часом, працею, зусиллями.

Спочатку Дарія працювала на першій-ліпшій роботі, бо просто хотіла вчитися. Коли усвідомила, що освіта — це інвестиція, то перестала сприймати її як даність. Почала вимагати якісної науки й брала від неї максимум, бо знала, що варта хорошої освіти.

Моя головна мотивація — можливість бути корисною іншим. Для мене завжди було важливим оточення — люди, які підтримують і поділяють мої цінності. Саме тому я мріяла працювати в громадській організації, з якою виросла. Так я стала фандрейзеркою у «Д.О.М.48.24». Тут можу поєднувати роботу з тим, у що вірю і чим живу.

Студентка пишається, що продовжує робити в більшому масштабі те, з чого почався її шлях. У 14 років вона створювала безпечне коло для дівчат, а зараз долучається до послідовних змін, аби освітня система ставала безпечнішою.

Мої знання з права дають змогу бачити системну природу нерівності. Це не просто окремі випадки — це патерни, закріплені в культурі, законах та інститутах. Тому моя основне завдання — працювати над зміною правил гри. Я вірю, що справжні зміни починаються з того, що ти стаєш носійкою цінностей, у які віриш, у кожній своїй дії, у кожному своєму слові.

Для мене поєднання роботи з навчанням — це можливість перевірити теорію практикою і зрозуміти, чи ти взагалі на правильному шляху. Робота дає неоціненне — навички, контакти і чесний фідбек від реального світу.

Перші гроші та фінансові цілі

Здається, мені було 12 років, я роздавала листівки біля сервісного центру, отримувала по 40-50 грн за годину. А десь між тим продавала на базарі бабусині яблука і черешні.

Свою першу зарплату я витратила на телефон, про який мріяла. Здавалося б, дрібниця, але для мене це був перший акт фінансової незалежності. Той момент, коли ти розумієш, що можеш сама закривати свої потреби та бажання. Зараз мої фінансові цілі менш персональні. Ключове на найближчі роки — знайти стале фінансування для проєктів.

Про себе Дарія говорить, що вона — головна сценаристка й акторка свого життя, тому старається свій графік робити комфортним для себе. Звісно, є якісь must-have завдання, які студентка завжди записує в Google календар, але, попри все, вона завжди залишає собі час на несподіваний похід з друзями, подругами на каву чи просту тиху прогулянку з собакою, просто для того, аби відновити ресурс.

Планування потрібне, щоб не втратити фокус, а не для того, щоб вбити життя рутиною.

Баланс — це не міфічні 50/50 між роботою та особистим. Це постійне мистецтво пріоритизації та чесна розмова з собою. Коли я берусь за проєкт, я вкладаюся в нього на повну, але водночас відстежую свій ресурс. І якщо він закінчується, влаштовую перезавантаження.

Для цього в мене завжди є книга (з останнього прочитаного гаряче рекомендую «Як зрозуміти українців» Стародубської, аби краще розуміти себе і людей навколо) та, як у кожної галичанки — гори, куди втікаю за першої ж нагоди.

Чи радила б я студентам/кам працювати? Так, але за однієї умови: якщо ця робота задовольняє вашу внутрішню чи зовнішню потребу — дає практику за фахом, фінансову свободу чи просто відчуття причетності до чогось справді для вас значущого.

Дарія вважає, що важливо не будувати захмарних очікувань ані від роботи, ані від навчання. Дівчина радить сприймати це як власний дослідницький проєкт і запитувати себе: “Як я з цим впораюсь?”.

А мрію я про верховенство права. Про світ, де фрази «Ти ж дівчинка» або «Сама винна» стануть архаїзмами, які ніхто не згадає. Про суспільство рівних можливостей, а не скляних стель, де кожна і кожен може реалізувати свій потенціал.

Вірю, що успіх не є самоціллю, а є логічним побічним ефектом від того, що ти робиш щось справжнє і важливе.

Фото надані героїнею матеріалу.